ON? OFF?... PAUSE!

Двом моїм дорогим друзям, які назавжди залишились у минулому...

Шалений біг, ніч, ти одна..не пам’ятаєш де ти, хто ти, як опинилась серед саду у величезному місті і чи взагалі бувають сади у місті? І шалено колотиться серце, вистрибує з грудей, і не знаєш як зупинитись, заспокоїтись. Як все просто в різноманітних дивайсах – дві кнопки – ON/OFF. Все. От якби і у серця вони були, виведені на видиму панель..ти б натиснула...що б ти натиснула? ON? І дозволила й надалі робити вигляд, що нічого не змінилось, що все чудово, що кохання твого життя здійснилось, а потім знову пішло все по кругу? Розуміння твоєї непотрібності, крах ілюзій..сльози, шалений біг. Ні! OFF! І все, і мовчить серце, нема почуттів, нема тебе, і нема болю... але тоді не буде й інших почуттів, не буде інших радісних і не дуже моментів. Це не твоя кнопка і ти тиснеш на PAUSE. Як ти відразу не згадала про неї? Тепер можна стишити біг, вгамувати страшенну розгубленність і спокійно виплакатись серед дерев, вночі, де ніхто не побачить твої сльози, не відсвяткує з тобою твою поразку, не ставитиме непотрібних і недоречних питань. Ти спокійно подумаєш, заспокоїшся і завтра, можливо, про все забудеш.

Цікаво, як таке могло трапитись з тобою? Ти ж читала стільки літератури, стільки фільмів передивилась???? Така розумна, така впевнена, що в тебе, звичайно, все буде інакше, і все одно поповнила ряди жалюгідних невдах...які нездатні розпізнати справжніх почуттів.
Та ти ж і не любила до цього, не було все якось часу на такі дурниці, і була цілком впевнена, що відсутність досвіду замінить вік. Адже ти не якась там малолітня школярка, а достатньо доросла молода жінка, яка влаштувалась на свою першу в житті роботу..це вам як не як, а аргумент! І ось, другий день твого робочого життя, напевно занадто нудного (але досвід потрібен, та й гроші не завадять..і нічого, що це не робота твоєї мрії і твого профілю..це тимчасово), сірого і буденного. В цей день, за політикою компанії, тебе, безпосередньо твій бос, знайомить з колективом (я вас прошу...чи дійсно ти всіх запам’ятаєш і чи воно тобі буде потрібно??? Якщо робота твоя стосуться більше паперів, перекладання, переписування, перепровіряння, то на який чорт тобі знати Петю, хорошого водія з відділу постачання (ще й не з твого відділу) і Альбіну чи то секретаря, чи то головного менеджера по "купи-що-попало-і-по вигідній-для мене ціні", яка має вигляд ніжної ляльки і голос прокуреного моряка дального плавання, що говорить лише матом?). Не розумієш, але, мило посміхаючись (ти все одно ще досить миле, наїве дитя), проходиш дружніми рядами своїх теперішніх колег і кажеш стандартну фразу «приємно познайомитись»..Ха, в чому приємність..та ну добре, ти миле дитя..і не руйнуй ілюзій.
Олеги, Надії, Віталії, скільки їх ще тут???? І тут перед тобою, о, боже, якби стримати регіт....постає Воно.Це зараз ти вже сто раз передивилась мультфільм «Шрек" і розумієш, що те Воно якраз світлий образ цього героя (лише з нормальним кольором шкіри), а тоді ж ти цього не знала, а просто подумала: “якби не зареготати?”. А до тебе донеслась фраза, яка остаточно тебе доконала «А це, Тарас. Він у нас такий... так що бережись, бо влюбить, закрутить, а завтра ж і забуде». Ти подивилась на боса і подумала: «що вона курить? поважна жінка, бабуся, можна так сказати...а таке городить?". Чи то гормональне??? Чи зір слабуватий, чи просто кепкування над новенькою?...Але ніхто біьше з оточуючих твою веселість не розділяв. Мабуть, всі були вже під чарами цього ”Воно”, яке, зашевеливши одночасно і вухами і губами сказало: «та ну що ви таке кажете??» (о, хоч хтось реально оцінює ситуацію, тобі стало легше).
Одним словом, сказавши чергову фразу, яка повинна була продемонструвати тебе людиною високої культури (і освіти..все таки університети за плечима), ти повернулась до свого кабінету, де тебе чекали папери-папери-папери..і тут же викинула з голови петь-альбін-шреків-колег по цеху.
І все, і почались робочі будні. Будні. Сірі, нестерпні, ніякої творчості, ніякого польоту фантазії. Цифри-цифри-цифри, інколи слова (і то це цифри, які потрібно було робити прописом). Твій мозок плавився від реалій дорослого життя. І чому ж так хотілось поскоріше закінчити дитячий садок, школу, універ??? Щоб потім до пенсії отак працювати??? З 9 до 18.00, з вихідними в суботу-неділю, новорчними і травневими святами, і відпусткоюю в два тижні, яку ще попробуй вибити.... брррр. Поверніть мене, будь ласка, в дитячий садок! Я обіцяю, що буду їсти манну кашу і спатиму весь тихий час так старанно, що нікому й не мріялось.....(Далі буде...)