А за вікном літо, твоє перше літо не канікул і розваг-відпочинку, а літо праці, хай не важкої фізично, але надзвичайно важкої морально. Ти не розуміла чому бос нервово махала руками і талдичила про травматизм на роботі, коли змушувала тебе злізти з підвіконня, де ти розклалась зі своїми паперами і уважно відслідковувала статистику підйому цін на матеріали..Яка різниця де це робити???? За столом у душному кабінеті чи на широкому підвіконні (дуже широкому, замітьте..ти ж не якась навіжена самовбивця) третього поверху, в близькому контакті зі свіжим повітрям і природою (береза якраз росла на рівні)..Але бос кричала, ти збирала папери і тут почула голос: «А тобі б ще парашут і взагалі довершена картина – втеча новго працівника. От бачите», - голос звертався до боса, - «від вас люди на другий день тікають у будь- який спосіб». І голос розреготався..приємно так розреготався..і жарт сподобався і якось веселіше збиратись стало. «Тарас, ти йшов курити, то і йди.набрид своїми підколами...чи я тобі подобаюсь?»..Тарас, блін..тобто вчорашнє Воно. Аж якось тобі стало прикро. Ти ж сподівалась побачити якогось приємного принца (ну образно..не обов,язково справжнього, з конем і короною, а просто красивого, чесного, вірного, порядного чоловіка, яких ох, як мало зараз у нашому житті...та якого вже й пора б було зустріти...у твої то роки) Навіть, не глянувши, ні на боса, ні на Тараса..ти залишила їх перекидатися гостротами і поплелась назад у в’язницю (тьфу, в офіс).
О 18.00 тупотіння ніг по різним кабінетам сповістило, що робочий день завершено, можна знімати кандали (вимикати комп’ютер) і йти додому. Ти ж не носиш годинники. Вони, всі як один, чомусь зупиняються на твоїй руці. Ти гордо всім сповіщаєш, що це тому, що ти щаслива, а щасливі за часом не слідкують. Хоча причина була дещо банальнішою (але ти ніколи не була банальною і все в тебе було небанальним), ти купувала не дуже дорогі годинники. Ну що ж додому...яке додому?? Літо ж....тепло, а тобі як мінімум потрібно зустріти принца..ні кілька краще, щоб було з кого вибрати.
«Тебе підвезти?». Ти чуть не випустила сумку..куди підвезти? Офіс прям біля самісінького метро, навіть, ти точно знаєш, що це 78 кроків, якщо ступати не дуже широко, а якщо широко то й того менше, але дівчатам, які мріють зустріти принца, бажано кроки робити маленькими....Ну, звичайно, таку дурницю міг ляпнути Тарас. Ти сказала: «Не потрібно, бо ще оштрафують за паркування в забороненому місці». І задоволена від своєї відповіді побігла зустрітчатись з подружками. Це зараз ти розумна, досвідчена і це питання розумієш правильно, да саме правильно. Людина хотіла підвезти не до метро, а до самого твого дому. Просто звідки ти могла так подумати, якщо тебе ніхто ніколи не підвозив додому на машині...ну і в твоєму розумінні підвозять так, коли живуть в одному будинку, або поруч, а де живе твій колега ти не знала, так само як і він не міг знати твоєї адреси.
Наступного ранку ти вірвалась до офісу, як завжди вчасно (але чого тобі це вартувало.....- мокрих до колін легких літніх штанів рожевого кольору – задивилась на щось і вшелепалась в глибоченну калюжу - і трохи випадаючих з орбіт очей від шаленого марофону по ескалатору, який чомусь саме в цей момент надумав зупинитись. Єдине, що тобі вдалось..це втамувати хекання олімпійського бігуна - або підстаркуватого собаки-боксера в жарку погоду - і заховати язик). Ти заскочила в офіс і пробігла в свій кабінет і абсолютно не бачила завороженго погляду в твою сторону з боку Тараса і десяти веселих і розуміючих поглядів в його сторону інших колег. Не зустрічали вони ще таких живих катастроф. Ти не замітила, бо пролетіла ураганом, швиденько занурилась в папери і до 18.00 почала своє життя в енергозберігаючому режимі, бо знала, що вечір знову буде веселим цікавим, сповненим пригод з друзями і знову затягнеться до глибокої ночі..адже на вулицях тепло, зелено, молодо.
І лише дня з десятого ти почала помічати якісь маякуання зі сторони колег в сторону колеги, якого ти ніяк не спиймала.. Якісь незрозумілі натяки (як ти їх ненавидиш), якісь жарти....(що від тебе всі хочуть????). Потім почала замічати погляди Тараса і ти все зрозуміла: «Вийшов на полювання, ага. Як і попереджали». Слова боса були правдивими. Але , що за маячня?? Полювання на кого? На тебе? Ще тільки цього не вистачало...тобі ніколи не було шкода невдах, а ти вже наперед знала, що його чекає глибоке розчарування з приводу тебе, бо не такого принца наполегливо тобі малювала твоя уява ось уже стільки років, не такий образ приходив до тебе в твоїх снах....ні, не Тарас. Але ж і вдачу ти мала неспокійну..ну не відповіси взаємністю, то пройди мимо....не танцюй на могилі ілюзій чоловічих мрій, зроби розуміюче обличчя, сповнене суму і пройди мимо! Але ж ні у тебе заскакали бісики в очах, сотні іскрометних фраз проплило перед твоїми очима, мозок активно запрацював у напрямку глузування. Хай, безневинного, доброго, дитячго, але глузуввання...і це все чим ти могла відповісти на стрілянину очима свого прихильника. (Далі буде….)
Комментариев нет:
Отправить комментарий