tag:blogger.com,1999:blog-63780353898849628132023-11-15T08:55:55.372-08:00Домик МечтыДомик, где каждый может помечтать о своем:)Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.comBlogger13125tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-17933350141289955272012-11-25T23:33:00.001-08:002012-11-25T23:33:09.035-08:00Загубилась дитинаРаніше про зникнення дітей чула лише в новинах, а вчора це сталося в нашому дворі ( і емоції, які я пережила неможливо описати - страх, відчай, неймовірна тривога).... Про таке, навіть, страшно думати, а не те щоб переживати.<br />
Та і власне сам день був занадто хорошим, щоб стикатися з чимось неприємним. І ось, гуляючи з Данилом і його друзями і їх мамами на дитячому майданчику біля будинку, ми побачили жінку, яка голосно когось гукала. Мама загубила дитину! Я знаю, що багато б хто сказав, що як так можна і треба бути дуже уважним, але слова словами, а таке може трапитись з будь-ким. І , навіть, якщо і мама уважна і дитина слухняна. Можуть просто так зійтись зорі.... Чи мама стала більш спокійнішою, розуміючи, що дитина завжди слухняно чекає біля машини, поки вона вигружає з багажника сумки, і вже не поглядає щохвилини на чадо. Чи дитина, от саме в цей момент захотіла проявити самостійність і дійти додому раніше чим мама і порадувати ії цим досягненням або просто заховатись, щоб зробити мамі "встряску" і поспостерігати за реакцією. Якби там не було, але це дуже страшно(((((( серце просто обривається від таких думок, особливо, коли мама вже вдесяте оббігла навколишні будинки з нулевим результатом. Дорога поряд, чимало всіляких підвальчиків, закутків... Думки різні. Дуже хотілося допомогти і всі хто був на площадці почали видивлятись скрізь хлопчика, хоча даних було й не так багато... Вік та колір куртки - все що встигла сказати мама, пробігаючи мимо нас. <br />
І ми його знайшли! Це таке полегшення. Спочатку я побачила хлопчика в куртці приблизно такого кольору, який щось намагався показати дівчаткам з нашого двору (хоч їм всього й років по 11-12, але вони відразу почали намагатись допомогти, а не відмахнулись). Так як куртка була трохи не такого кольору, то я якось подумала, що може це менший брат когось з них, але все таки вирішила уточнити ( і хай би краще на мене подивились як на ненормальну, але хоч би я була спокійна, що вияснила це питання). Поки ми з Данилом йшли до них, я молилась, щоб цей хлопчик виявися саме тою дитиною, яку так розпачливо шукала нещасна жінка. На щастя, так це й було!<br />
Але тут виникла невелика проблема - на всі мої запевняння, що я знаю де його машина і мама, він все одно в мені бачив чужу особу, від якої хто знає чого можна очікувати. А особливо, коли я його намагалася відвести в правильну сторону, він стійко почав упиратися, бо був впевнний, що його дім в зовсім іншій стороні.... Залишалось одне - пошвидше вивести його на те місце, де хоч і здалеку, але було видно його маму, яка вкотре повернулась безуспішно до машини. І він побачив і побіг. Я тільки можу уявити ( і не дай боже, таке пережити в своїй реальності нікому) відчуття мами. Мама знайшла сина, син знайшов маму. І хай так буде з кожною загубленою дитиною. А ще було б непогано, щоб побільше було таких небайдужих дітей, як дівчатка з нашого двору. Могли ж вони побігти по своїм справам, відмахнутись, поглузувати. Я їм подякувала і по дорозі розказала, що вони щойно зробили дуже гарний вчинок, дуже важливий і можливо врятували життя. Вони повинні знати і розуміти, що не просто пережили пригоду, а допомогли людям. <br />
<br />
<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on"><br />
</div>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com2tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-49820191870719527752012-11-23T04:35:00.003-08:002012-11-23T04:35:41.295-08:00Времяколись давно писала вірші:)<br />
<br />
Время<br />
<br />
Уходит время – тихо, без возврата<br />
И этим иногда приносит боль.<br />
Но эта боль всего лишь плата<br />
За то, что в жизни есть у нас любовь<br />
<br />
Уходит время – и уходят люди.<br />
И крик души неслышен никому.<br />
Его услышат только наши «боги»,<br />
Но не вернут обратно никого.<br />
<br />
Уходит время наших расставаний,<br />
Но заменила их пора разлук.<br />
Давай не оставлять друг другу обещаний,<br />
Двай забудем нежность наших рук.<br />
<br />
Уходит время – ты уходишь следом,<br />
Оставив мне часы, что не идут.<br />
На черной доске пишет кто-то мелом:<br />
«Тебя любили, но тебя не ждут»<br />
<br />
Уходит время – каждый год быстрее.<br />
Никто не плачет – это все прошло.<br />
Лишь только жизнь по-прежнему тускнеет,<br />
Но к этому привыкла я давно.<br />
<br />
Уходит время – все без остановок.<br />
А мое сердце плачет по ночам.<br />
И смысл несмелых, тихих оговорок<br />
Ты прочитаешь только по глазам.<br />
<br />
Уходит время – все уже потеряно.<br />
Уходит время – только без тебя.<br />
Уходит время – сколько нам отмеряно<br />
Прожить еще, друг друга нелюбя?<br />
<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on"><br />
</div>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com2tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-46072944803215548892012-11-21T04:43:00.000-08:002012-11-21T04:43:01.735-08:00ON? OFF? PAUSE....(продовження)Ти доводила до хлопчакуватої поведінки виконавчого диретора фірми (яким виявився Трас), ти змушувала його ритися в смітті, натякаючи, що папірець, який передала йому викинути, мав якийсь текст для нього, хоч насправді, ти викидала чисті паперці..так прото ти веселилась. Ти жартувала від усієї душі, ти відточувала свої іскрометні випади, а він теж включався у гру і веселився, жартував. Він жартував, бо так було легше прийняти те, що ти його не любиш і ніколи не полюбиш. Так було легше, бо так він міг приховати весь свій біль і свою слабкість, адже він дорослий чоловік, він директор, він їздить на дорогому авто і спить (спав) з дорогими дівчатами, відпочиває на дорогих курортах і живе в квартирі з дизайнерським ремонтом. А ти для нього з іншої планети..ти вся така з його дитинства. Коли він був простим хлопцем і в житті було все просто, весело і безтурботно. Твій сміх повертав його в якісь світи, де він бував лише у снах. Ти була його ніжною фіалкою, яку він боявся ненароком зачепити своїми незграбними руками. Він милувався тобою і хотів, щоб ти завжди була поруч. А ти?<br />
Ти веселилась від усієї своєї дитячої душі. Спочатку. А потім..чи то жарти Тараса чи його ставлення чи просто затьмарення розуму в душному, напханому паперовою пилюкою, офісі...але ти вже не бачила Шрека, ти бачила великого друга, який, здається, розумів твої жарти, дбав про тебе і тобі було легко ,повітряно і літньо. А одного дня, ти зрозуіла, що кожного разу ,коли ти мимохідь помічаєш його, чи бодай чуєш голос – твоє серце ладне вистрибнути від неймовірного перенапруження емоцій. І тобі в цей день хотілось вибігти з офісу на вулицю і кричати: « я знайшла свого принца, я знайшла чоловіка свого життя» Наївна....Зовсім скоро ти замітила, що все залишається на рівні жартів. Да, ви багато часу проводили разом, не лише на роботі..ви їздили по місту, ви їздили в гості один до одного, ви робили якісь безглуздо дитячі вчинки, ти проживала ту юність, якої у тебе не було, а він проживав повторно свою юність, про яку він вже забув. І все, не більше не менше. <br />
Ти себе картала, що дозвила покохати людину, яка тебе не кохає.... ти все неправильно зрозуміла від самого початку, ти помилилась помилилсь в силу своєї молодості, недосвідченності, неуважності. Ти не бачила, що Тарас був у відчаї, що кохання всього його життя руйнується як паперовий будинок від вітру. Ти сприймаєш його лише як друга і не більше, твої колкі гостроти все більше ранили, а не радували. Йому було соромно зізнатись, але у своєму віці, за всією цією біганиною він був не набагато досвідченішимвід тебе у всх цим справах амурних.....<br />
І, ось,недавно, рівно через 3 роки від моменти твоєї появи у цій компанії, він вирішив себе звільнити від нестерпних почуттів. Він вирішив відпустити тебе і себе... Він не знав, що ти цілих три роки! ТРИ! даремно промарнувала на нудну роботу, лише заради того, щоб мати можливість щоденного спілкування з ним. Він не знав, ти не знала і тому сьогодні, ховаючись за маскою а-ля «негідника» він у відповідь на твоє запитання: «що між нами відбувається? Що це?», він кинув одну лише фразу: «я люблю...не тебе. Я не хочу тебе бачити»<br />
Ти вибігла з офісу і в голові в тебе билась лише одна фраза, фраза трьохрічної давності «влюбить, закрутить і кине»..Ні, не міг бути таким негідником, це ж твій добрий, великий, такий надійний Тарас....такий симпатичний, такий самий кращий у світі!!!! Це помилка, він просто нічого не розуміє....<br />
Ти тоді вирішила, що розповіси все-все, що ти відчуваєш, ти приготувала і продумала свою промову до найдрібніших деталей, ти була щаслива, що нарешті подорослішала (перед лицем можливої непоправної втрати), що завтра ти все зміниш. Ти скажеш, що кохаєш, що всі жарти то від твоєї природної вредності і т.д. Ти не спала всю ніч, ти була щаслива від того, що завтра все зміниш.<br />
Завтра Тараса не було в офісі. І до обіду не з’явився.....<br />
Ти нервувала.... тобі не сиділось. Ти напружувала пам’ять і згадували як звати ту ляльку з голосом моряка дального плавання і жалкувала, що раніше не здружилась з цим бюро нескінченної інформації. Альбіна...Її звати Альбіна. Ти вилетіла з кабінету . <br />
- Альбіна, а ти часом не знаєш, де Тарас?<br />
- Бугага..ти вже друга хто запитує з явно особистим інтересом<br />
«Яка тобі різниця з яким інтересом?» - промелькнуло в голові..і слідом добігла інша думка-питання «Що за друга? Тут ще є дівчата?»...Пам’ять перенапружувалась, здається ти потилецею відчувала як з голови клубами валить дим... «Віталії....Петя....Віктор, Олесандри..де тут жіноче ім’я...??? Жінки тут – бос, Альбіна і я..все..раз, два, три»<br />
- А хто ще питав?<br />
- Так новенька з відділу постачання...Таня. Ааааа, так ти ж нічого не знаєш....ти ж не виходиш з свого кабінету...Ой, тут таке, тут таке...тут же на нашого Тараса ціле полювання. Ця новенька з першого дня як заворожена ним, уже всю інформацію зібрала, а сьогодні, коли дізналась, що захворів, то ще й адресу взяла..мабуть, лікувати поїде. Та йому й треба. Стільки років уже один.<br />
Захворів, лікувати, нова співробітниця. Господи, чому я маю дурну звичку жити в своєму світі, не сильно відволікаючись на світ зовнішній??? Як я могла не замічати всього цього. Ну та добре. Яке мні діло до якоїсь нової. «Тарас захворів» - повторно пронеслась думка в голові...треба везти лимони, малинове варення і своє зізнання. Але ти ж вічлива дівчина..ти написала смс «До тебе можна приїхати? Привезит ліки?» Біб, виплюнув мобільний відповідь: «Ні. Мені привезли».<br />
І тобі стало страшно. Страшно від того, що сама зруйнувала своє щастя. Сама відштовхнула в обійми іншої. <br />
А сьогодні настав самий страшний день. З самісінького ранку Тарас щасливий влетів до офісу і повідомив, що одружується і всі, знехтувавши службовими обов’язками, почали засипати його привітаннями і порадами. Ти ходила як тінь, ти не приймала в цьому участі і чекала ,як в перші місяці своєї роботи, 18:00….<br />
А потім знайшла себе в парку між дерев, тобі не хотілося додому, тобі хотілось вимкнути серце…Але ти знайшла рятувальну кнопку PAUSE (дякувати небесам) і стала новою людиною. Ти прожила урок, ти відпустила свої почуття, ти переконала себе, що життя лише починається. А завтра, до початку робочого дня, ти забала свої документи (благо, доступ до них у тебе був) і так стало легко, весело (зняла з себе такі ненависні кандали)…ніби нічого й не було. Не було роботи, не було кохання, не було трьох років… Ти віддалялась від бізнес-центру, де якраз в цей час вмикалися і відходили від нічного сну комп’ютери, офісні працівники випивали літри вранішньої кави і викурювали перші цигарки, починаючи відлік часу до 18:00. І саме головне, ти віддалялася віт того місця, де більше ніколи не буде тебе. Ти залишила там всі свої почуття, спогади і волошковий колір коханих очей і радісно зробила крок у свою нову весну.<br />
<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on"><br />
</div>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-64547089008203599282012-10-25T01:16:00.002-07:002012-10-25T13:36:35.329-07:00ON? OFF?... PAUSE (продовження)А за вікном літо, твоє перше літо не канікул і розваг-відпочинку, а літо праці, хай не важкої фізично, але надзвичайно важкої морально. Ти не розуміла чому бос нервово махала руками і талдичила про травматизм на роботі, коли змушувала тебе злізти з підвіконня, де ти розклалась зі своїми паперами і уважно відслідковувала статистику підйому цін на матеріали..Яка різниця де це робити???? За столом у душному кабінеті чи на широкому підвіконні (дуже широкому, замітьте..ти ж не якась навіжена самовбивця) третього поверху, в близькому контакті зі свіжим повітрям і природою (береза якраз росла на рівні)..Але бос кричала, ти збирала папери і тут почула голос: «А тобі б ще парашут і взагалі довершена картина – втеча новго працівника. От бачите», - голос звертався до боса, - «від вас люди на другий день тікають у будь- який спосіб». І голос розреготався..приємно так розреготався..і жарт сподобався і якось веселіше збиратись стало. «Тарас, ти йшов курити, то і йди.набрид своїми підколами...чи я тобі подобаюсь?»..Тарас, блін..тобто вчорашнє Воно. Аж якось тобі стало прикро. Ти ж сподівалась побачити якогось приємного принца (ну образно..не обов,язково справжнього, з конем і короною, а просто красивого, чесного, вірного, порядного чоловіка, яких ох, як мало зараз у нашому житті...та якого вже й пора б було зустріти...у твої то роки) Навіть, не глянувши, ні на боса, ні на Тараса..ти залишила їх перекидатися гостротами і поплелась назад у в’язницю (тьфу, в офіс).<br />
О 18.00 тупотіння ніг по різним кабінетам сповістило, що робочий день завершено, можна знімати кандали (вимикати комп’ютер) і йти додому. Ти ж не носиш годинники. Вони, всі як один, чомусь зупиняються на твоїй руці. Ти гордо всім сповіщаєш, що це тому, що ти щаслива, а щасливі за часом не слідкують. Хоча причина була дещо банальнішою (але ти ніколи не була банальною і все в тебе було небанальним), ти купувала не дуже дорогі годинники. Ну що ж додому...яке додому?? Літо ж....тепло, а тобі як мінімум потрібно зустріти принца..ні кілька краще, щоб було з кого вибрати. <br />
«Тебе підвезти?». Ти чуть не випустила сумку..куди підвезти? Офіс прям біля самісінького метро, навіть, ти точно знаєш, що це 78 кроків, якщо ступати не дуже широко, а якщо широко то й того менше, але дівчатам, які мріють зустріти принца, бажано кроки робити маленькими....Ну, звичайно, таку дурницю міг ляпнути Тарас. Ти сказала: «Не потрібно, бо ще оштрафують за паркування в забороненому місці». І задоволена від своєї відповіді побігла зустрітчатись з подружками. Це зараз ти розумна, досвідчена і це питання розумієш правильно, да саме правильно. Людина хотіла підвезти не до метро, а до самого твого дому. Просто звідки ти могла так подумати, якщо тебе ніхто ніколи не підвозив додому на машині...ну і в твоєму розумінні підвозять так, коли живуть в одному будинку, або поруч, а де живе твій колега ти не знала, так само як і він не міг знати твоєї адреси.<br />
Наступного ранку ти вірвалась до офісу, як завжди вчасно (але чого тобі це вартувало.....- мокрих до колін легких літніх штанів рожевого кольору – задивилась на щось і вшелепалась в глибоченну калюжу - і трохи випадаючих з орбіт очей від шаленого марофону по ескалатору, який чомусь саме в цей момент надумав зупинитись. Єдине, що тобі вдалось..це втамувати хекання олімпійського бігуна - або підстаркуватого собаки-боксера в жарку погоду - і заховати язик). Ти заскочила в офіс і пробігла в свій кабінет і абсолютно не бачила завороженго погляду в твою сторону з боку Тараса і десяти веселих і розуміючих поглядів в його сторону інших колег. Не зустрічали вони ще таких живих катастроф. Ти не замітила, бо пролетіла ураганом, швиденько занурилась в папери і до 18.00 почала своє життя в енергозберігаючому режимі, бо знала, що вечір знову буде веселим цікавим, сповненим пригод з друзями і знову затягнеться до глибокої ночі..адже на вулицях тепло, зелено, молодо.<br />
І лише дня з десятого ти почала помічати якісь маякуання зі сторони колег в сторону колеги, якого ти ніяк не спиймала.. Якісь незрозумілі натяки (як ти їх ненавидиш), якісь жарти....(що від тебе всі хочуть????). Потім почала замічати погляди Тараса і ти все зрозуміла: «Вийшов на полювання, ага. Як і попереджали». Слова боса були правдивими. Але , що за маячня?? Полювання на кого? На тебе? Ще тільки цього не вистачало...тобі ніколи не було шкода невдах, а ти вже наперед знала, що його чекає глибоке розчарування з приводу тебе, бо не такого принца наполегливо тобі малювала твоя уява ось уже стільки років, не такий образ приходив до тебе в твоїх снах....ні, не Тарас. Але ж і вдачу ти мала неспокійну..ну не відповіси взаємністю, то пройди мимо....не танцюй на могилі ілюзій чоловічих мрій, зроби розуміюче обличчя, сповнене суму і пройди мимо! Але ж ні у тебе заскакали бісики в очах, сотні іскрометних фраз проплило перед твоїми очима, мозок активно запрацював у напрямку глузування. Хай, безневинного, доброго, дитячго, але глузуввання...і це все чим ти могла відповісти на стрілянину очима свого прихильника. (Далі буде….)<br />
<br />
Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-59944114634176498402012-10-16T04:16:00.001-07:002012-10-16T04:16:27.350-07:00ON? OFF?... PAUSE!<b>Двом моїм дорогим друзям, які назавжди залишились у минулому...<i></i></b><br />
<br />
Шалений біг, ніч, ти одна..не пам’ятаєш де ти, хто ти, як опинилась серед саду у величезному місті і чи взагалі бувають сади у місті? І шалено колотиться серце, вистрибує з грудей, і не знаєш як зупинитись, заспокоїтись. Як все просто в різноманітних дивайсах – дві кнопки – ON/OFF. Все. От якби і у серця вони були, виведені на видиму панель..ти б натиснула...що б ти натиснула? ON? І дозволила й надалі робити вигляд, що нічого не змінилось, що все чудово, що кохання твого життя здійснилось, а потім знову пішло все по кругу? Розуміння твоєї непотрібності, крах ілюзій..сльози, шалений біг. Ні! OFF! І все, і мовчить серце, нема почуттів, нема тебе, і нема болю... але тоді не буде й інших почуттів, не буде інших радісних і не дуже моментів. Це не твоя кнопка і ти тиснеш на PAUSE. Як ти відразу не згадала про неї? Тепер можна стишити біг, вгамувати страшенну розгубленність і спокійно виплакатись серед дерев, вночі, де ніхто не побачить твої сльози, не відсвяткує з тобою твою поразку, не ставитиме непотрібних і недоречних питань. Ти спокійно подумаєш, заспокоїшся і завтра, можливо, про все забудеш.<br />
<br />
Цікаво, як таке могло трапитись з тобою? Ти ж читала стільки літератури, стільки фільмів передивилась???? Така розумна, така впевнена, що в тебе, звичайно, все буде інакше, і все одно поповнила ряди жалюгідних невдах...які нездатні розпізнати справжніх почуттів.<br />
Та ти ж і не любила до цього, не було все якось часу на такі дурниці, і була цілком впевнена, що відсутність досвіду замінить вік. Адже ти не якась там малолітня школярка, а достатньо доросла молода жінка, яка влаштувалась на свою першу в житті роботу..це вам як не як, а аргумент! І ось, другий день твого робочого життя, напевно занадто нудного (але досвід потрібен, та й гроші не завадять..і нічого, що це не робота твоєї мрії і твого профілю..це тимчасово), сірого і буденного. В цей день, за політикою компанії, тебе, безпосередньо твій бос, знайомить з колективом (я вас прошу...чи дійсно ти всіх запам’ятаєш і чи воно тобі буде потрібно??? Якщо робота твоя стосуться більше паперів, перекладання, переписування, перепровіряння, то на який чорт тобі знати Петю, хорошого водія з відділу постачання (ще й не з твого відділу) і Альбіну чи то секретаря, чи то головного менеджера по "купи-що-попало-і-по вигідній-для мене ціні", яка має вигляд ніжної ляльки і голос прокуреного моряка дального плавання, що говорить лише матом?). Не розумієш, але, мило посміхаючись (ти все одно ще досить миле, наїве дитя), проходиш дружніми рядами своїх теперішніх колег і кажеш стандартну фразу «приємно познайомитись»..Ха, в чому приємність..та ну добре, ти миле дитя..і не руйнуй ілюзій.<br />
Олеги, Надії, Віталії, скільки їх ще тут???? І тут перед тобою, о, боже, якби стримати регіт....постає Воно.Це зараз ти вже сто раз передивилась мультфільм «Шрек" і розумієш, що те Воно якраз світлий образ цього героя (лише з нормальним кольором шкіри), а тоді ж ти цього не знала, а просто подумала: “якби не зареготати?”. А до тебе донеслась фраза, яка остаточно тебе доконала «А це, Тарас. Він у нас такий... так що бережись, бо влюбить, закрутить, а завтра ж і забуде». Ти подивилась на боса і подумала: «що вона курить? поважна жінка, бабуся, можна так сказати...а таке городить?". Чи то гормональне??? Чи зір слабуватий, чи просто кепкування над новенькою?...Але ніхто біьше з оточуючих твою веселість не розділяв. Мабуть, всі були вже під чарами цього ”Воно”, яке, зашевеливши одночасно і вухами і губами сказало: «та ну що ви таке кажете??» (о, хоч хтось реально оцінює ситуацію, тобі стало легше).<br />
Одним словом, сказавши чергову фразу, яка повинна була продемонструвати тебе людиною високої культури (і освіти..все таки університети за плечима), ти повернулась до свого кабінету, де тебе чекали папери-папери-папери..і тут же викинула з голови петь-альбін-шреків-колег по цеху.<br />
І все, і почались робочі будні. Будні. Сірі, нестерпні, ніякої творчості, ніякого польоту фантазії. Цифри-цифри-цифри, інколи слова (і то це цифри, які потрібно було робити прописом). Твій мозок плавився від реалій дорослого життя. І чому ж так хотілось поскоріше закінчити дитячий садок, школу, універ??? Щоб потім до пенсії отак працювати??? З 9 до 18.00, з вихідними в суботу-неділю, новорчними і травневими святами, і відпусткоюю в два тижні, яку ще попробуй вибити.... брррр. Поверніть мене, будь ласка, в дитячий садок! Я обіцяю, що буду їсти манну кашу і спатиму весь тихий час так старанно, що нікому й не мріялось.....(Далі буде...)<br />
Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-54457378051586664872012-10-10T09:02:00.001-07:002012-10-10T09:02:49.062-07:00ОсіньЯ дуже люблю осінь (я її завжди любила). Насамперед, за її кольорове розмаїття - око відпочиває, душа насолоджується, а серце перебуває в якомусь передчутті чогось хорошого. І все це пронизано таким вселенським спокоєм. Враження, що час завмирає. Дуже довго я намагалась розібратись чому у мене таке відношення до цієї пори року і знаходила лише єдине пояснення - тому що у мене день народження восени, а це завжди море позитивних емоцій (час масових подарунків):)<br />
А вчора я зрозуміла ще дещо - у осені жіноча суть! Така ж загадкова і незбагненна, інколи по-весняному свіжа, по-літньому тепла і по-жіночому мінлива. Ось здавалось ніби радує теплом, легкістю, веселістю, а через мить плаче дощиком і відлякує холодом. Ну чим не жінка?:) І відразу проникаєшся якоюсь жіночою солідарністю і не ображаєшся на неї, на всі її капризи)<br />
А ще я люблю цю пору року за те, що вона дарує дуже важливе розуміння - жити потрібно сьогодні, тут і крапка. Адже завтра може вже бути зовсім інакшим. Як і вийшло на цих вихідних. В неділю ми провели чудовий день в родинному колі - мій чоловік став хрещеним батьком маленького хлопчика, що задало основний тон нашому дню, зробило його більш урочистим і святковим. Ми прогулялись сповненими осінніми запахами троянд і опалого листя вуличками Печерську. Познайомили синочка ще з одним цікавим історичним районом улюбленого міста. А я знову згадала студентські роки (такі прекрасні часи), коли в будь-яку погоду раз на тиждень (а то й два) ми з моєю подружкою бували на Печерську, на території Києво-Печерської Лаври (там знаходиться історична бібліотека). В читальному залі тиша, шелест сторінок, за вікнами така ж чудова запашно-золота осінь, і лише зрідка тиша полохливо зривається мелодійним передзвоном, що лунає з дзвіниці. І гріх у таку погоду користуватися транспортом.... Виходимо і йдемо під стародавнім муром Лаври, заходимо в парк Слави, а потім до Арсенальної (а якщо "душа вимагає свята", то й до Майдану через низку рясно роззолочених, багряних парків. І тільки те й робиш, що встигаєш вдихати особливі осінні аромати - уже й не літні, але ще й не зимові. Особливі такі аромати, наповнені стиглістю, гірчинкою і трохи ледь відчутною прохолодою.<br />
Чомусь тільки восени я схильна до спогадів, до спогадів, що лоскочуть душу і розливаються по тілу терпким смутком за тим, чого вже не повернути... Лише восени живуть ці спогади юності, забарвлені переживаннями, що притаманні лише їй - перша закоханість, нерозділене кохання, розуміння того, що все життя попереду і, звичайно, здатність дивитися на все через рожеві окуляри:)<br />
<br />
Прогулялись ми Печерськом нашим сьогоденням, щасливі від того, що разом. Кожен у своїх спогадах - думаю, що мій чоловік теж здійснив під час цієї прогулянки подорож в минуле і полюбив цю осінь ще більше за те, що є в нього сьогодні (потрібно запитати, до речі). І здавалось, що так буде завжди - останнє осіннє тепло, тривожні солодкі спогади, запах троянд, безхмарне високе блакитне небо і сонячна посмішка крізь листя дерев. Осіння ідилія. <br />
А завтра пішов дощ, по-осінньому холодний і з пронизливим вітром. Наче й не було вчорашньої домовленності з осінню про тепло назавжди. І знову так гостро пронизує думка - потрібно радіти кожному дню і насолоджуватись кожним моментом і не ображатись на Осінь за її непостійність. Адже вона по своїй суті справжня Жінка і її можна прийняти або не прийняти, любити або ненавидіти, оспівувати в піснях або повністю ігнорувати. Але її неможливо змінити....Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-17390300797432348142012-10-08T12:11:00.000-07:002012-10-08T22:05:07.791-07:00Моє покликання<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">Позгадувала своїх вчителів, наставників і взагалі людей, які зустрічались мені на життєвому шляху і чомусь вчили. І дійшла одного висновку - класні у мене були вчителі. І декого мені дуже сильно бракує, бо в деяких питаннях я залишилась на півдорозі. Неприємне таке внутрішнє відчуття, коли знаєш, що можеш більшого і хочеш більшого та не розумієш як до цього дійти.</span><br />
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"><br /></span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
</span>
<br />
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">Інколи я ставлю собі запитання "чи знайшла я себе?" (мається на увазі в професійній сфері). Інколи я можу дати чітку відповідь, а інколи гублюсь і розумію, що ще в пошуках. В такі моменти згадую своє археологічне дитинство. Так сталось, що мій батько був археологом і самі ранні роки свого життя я провела в різноманітних експедиціях (так як мама їздила за своїм чоловіком і возила мене з собою). Одного разу так і осіли неподалік однієї з визначних пам'яток археології світового масштабу (але тут парадокс - масштаб світовий - кожного року тисячі іноземців в блаженному екстазі, здіймаючи руки догори, бігали навколо пам'ятки, а місцеві жителі нічого надзвичайного не вбачали, інколи напаки то розбивали, то розкрадали). Іноземним і свідомим українським науковцям було все важче на це дивитись і все рідше вони приїжджали (іноземці, бо не бачили сенсу битися головою об стіну, адже вони неодноразово пропонували побудувати хоча б якийсь малесенький музей аби захистити від місцевих вандалів таку цінність, було навіть кілька осіб, які готові були родбити цена власні кошти. А українські науковці, бо йшли важкі 90-ті і коштів віділялось все менше і про комплексне дослідження не могло йти й мови). Щось у мене завеликий ліричний відступ вийшов...</span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
</span>
<br />
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">Так от, це одвічне питання "бути чи не бути?" переслідувало мене ще з тих босоногих часів. Кожного року, я старанно відпрацьовувала свою експедицію (прошу не плутати з експлуатацією дитячої праці. Мені хоч і було тоді з 4 до 12, але мені було цікаво бути археологом і робити якісь відкриття). В більш юному віці я старанно сиділа на виділеному мені квадраті і як вчили старші колеги старанно шар за шаром знімала культуру і якщо до чогось доривалась, то старанно, обережно розчищала і дуже раділа новій знахідці:) єдине, що засмучувало - як правило, садили мене на такі квадрати, котрі були подалі від можливих цінних знахідок (самі розумієте, дитина хоч і старанна, але страшне і інколи некероване і непередбачуване явище). Років в 6 я це вже прекрасно розуміла і тому потроху образа почала пускати в мені корені, адже я так старалась і так хотілось хоч на сантиметр приблизитись до відкриття всього мого життя (чесне слово, з фантазією у мене все добре було і я не раз бачила як мене нагороджують всіма можливими преміями за неоціненний внесок в історію людства. Але я працювала на віддалених ділянках розкопу). Тоді ж я уяснила ще одну річ - якщо чогось дуже хочеш, потрібно дуже сильно цього захотіти. В один із днів я так сильно захотіла отримати довіру досвідчених археологів, що відрила зуб маленького мамонта. Знахідка не мала якогось надзвичайного значення, але те з якою вправністю і обережністю я відчистила і дістала свій трофей ( нічого не відламавши і не розколовши.. все таки зуб пролежав кілька десятків тисячоліть в землі), не залишив байдужими моїх наставників. В той же щасливий день мені виділили квадрат, який прилягав до САМОГО ЖИТЛА! (йдеться тут про житло з кісток мамонтів).<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.0898438); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.292969);"> Правда забрали шпатель і дали маленьку щіточку більше схожу на пензлик (ну ви самі розумієте чому - дитина і все таке...). І кожного року біля прощального вогнища, одна з керівників збірної іноземної експедиції, Ольга Софер запитувала: "ну що, будеш археологом?" і вже тоді, незважаючи на те що цю справу я любила всім серцем і просто жила кожним днем своїми мамонтами (це вам не якимось там тараканами..) я відповідала :"ні" чим дивувала всіх, адже не було ні в кого сумнівів щодо моєї професії в майбутньому. Починались довгі випитування чому і як так. А я сама не знала і сама собі дивувалась, як же це так???? А потім, уже коли я стала студенткою історичного факультету, я знайшла відповідь. Просто на свій превеликий сором я не знала про науку, яка стане для мене чимось більшим ніж просто наука, вона стане для мене моїм внутрішнім світосприйняттям, моїм станом душі. Тоді в дитинстві я про неї не знала, але відчувала, що мені хочеться бути польовиком, бути в експедиціях, але не археологом. А ким? І от уже лише!! в університеті я познайомилась з Етнологією. На жаль, в школі не було такого предмета. Але я розумію звідки було у мене розуміння того, що щось таке є. Справа в тому, що моя мама вчитель української мови та літератури дуже любила збирати фольклор і врешті-решт їй вдалося "вибити" пару годин факультативних занять, як вона називала, українознавства. Звичайно, все це було на містечковому рівні, своїми силами і своїм баченням, але в її класі з часом було зроблено міні-музей української старовини (експонати в якому не просто стояли гамузом, а були інстильовані у вигляді української хати з двором - місця займало чимало, але я годинами могла розглядати кожен предмет), було зібрано багато фольклорного матеріалу - пісень, оповідань, звичаїв, обрядів. На основі зібраних матеріалів, мама розробляла сценарії і влаштовувала інсценівки обрядів життєвого і календарного циклу за участі своїх учнів. Я досі пам'ятаю і українське весілля, на яке прийшло дивитись практично все село (і старі і малі) і старше покоління підспівувало весільні пісні і було таке враження, що це не театралізоване дійство, а справжнє, бо глядачів не було, всі були учасниками. І свято Маланки, коли ми всі ряжені від хати до хати водили Козу. Було і нам цікаво і людям. І свято Калити, Різдво, Обжинки. Мені це подобалось, але тоді я не знала, що це частина Етнології. </span></span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
</span>
<br />
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">І нарешті в університеті я вже мала змогу прослухати низку професійних, розгорнутих спецкурсів від кращих викладачів. І, навіть, більше - я продовжила навчання в аспірантурі і продовжила займатися улюбленою темою. І я була однією з самих щасливих людей. Але потім так сталося, що аспірантуру я закінчила, але не захищала дисертацію. І досі для мене ця тема ще відкрита і я не можу розібратися в собі чому на той момент я так вчинила та й пост не про те. А про те, що в моєму житті був певний період, коли моя любов до експедицій і улюблена справа зійшлися. Етнологія - це не суто теоретична, кабінетна наука. Це наука в якій досить місця для "поля". Як говориться "мечта поэта". Як на мене, то дуже коротким був період мого польового життя, але він був і на що я ще більше надіюсь, що він ще буде (хай тільки Данило трохи підросте). А буде точно, бо потрапляючи в будь-яке село, в мені прокидається небаченої сили бажання вивчити його і зібрати якомога більше польового матеріалу і ноги так і несуться в пошуках цінних респондентів:) </span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
</span>
<br />
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">До скорого побачення моє рідне "поле"!</span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
</span>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com3tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-67815916162401201732012-10-04T22:56:00.001-07:002012-10-04T22:58:13.820-07:00З Днем Учителя!<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">Сьогодні Всесвітній день Учителя! Тому пост навіяний саме спогадами про школу, про батьків-вчителів)</span><br />
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">В старших класах я вирізнялась дуже максималістським підходом до всього і неабиякою принциповістю і впертістю (на даний момент це все присутнє, але у більш м'яких, приглушених тонах). Тому, коли на чергове святкування дня вчителя мені дістався вірш, який я не сприйняла всім своїм єством, я довго не перемовлялась з організатором свята, а сіла і написала свій вірш:) от так на зло всім "врагам", прямо на репетиції. Коли дійшла моя черга, я прочитала його. Мабуть, він був не таким вже й страшним і мені його дозволили залишити (прошу й зараз строго не судити, бо писався він сто з лишнім років назад).</span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
<div>
Так цей вірш почула моя мама на святі, а для мене це було важливо, бо присвятила я його їй (тому власне у самому вірші йде звертання "ти")</div>
<div>
Насправді, для мене немає різниці кому присвятити, для мене всі вчителі і вихователі, всі люди причетні до виховання і викладання - є носіями однієї ідеї. Тому зараз би я цей вірш присвятила і іншій мамі, мамі мого чоловіка, яка все життя пропрацювала з дітками вихователем у дитячому садочку, яка найперша (перша ніж вчителі) приймала діток з батьківських обіймів у свої і прививала їм добре і чисте. І саме головне вчила входити в соціум, вчила як налагоджувати стосунки з однолітками, як доносити свої бажання і наміри до оточуючих.</div>
<div>
<br /></div>
<div>
Позолотили роки скроні,</div>
<div>
А в пам'яті ти вічно молода.</div>
<div>
Життя ти віддавала лише школі,</div>
<div>
Щоб Україна гордістю цвіла!</div>
<div>
Ми йшли від мам і тат такі налякані,</div>
<div>
А ти стояла із букетиком в руках.</div>
<div>
Тепер ідемо звідси ми заплакані,</div>
<div>
А твоя доля залишається в слідах.</div>
<div>
Неначе й не летіли роки птахами,</div>
<div>
Неначе й не кінчалася весна.</div>
<div>
Чому тепер над батьківськими хатами</div>
<div>
Сльозинками заплакали літа?</div>
<div>
Ти дивишся на нас з такою гордістю,</div>
<div>
Що хочеться між хмари нам злетіть.</div>
<div>
Чи заплатили за твою любов ми повністю?</div>
<div>
Та й взагалі, чи зможем заплатить?</div>
<div>
Позолотили тобі роки скроні.</div>
<div>
Ми знаємо - це благородна сивина.</div>
<div>
З самої юності ти служиш рідній школі,</div>
<div>
Бо ти - учителька, ти вічно молода</div>
<div>
<br /></div>
<div>
<br /></div>
</span>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-44604683031093588942012-10-04T11:07:00.003-07:002012-10-04T21:53:43.854-07:00Зайчики від Маші:)Недавно я дізналась, що моя подружка Маша творить чудеса. Не вірите? Переконайтесь))<br />
<a href="http://migrushki.blogspot.com/2012/09/blog-post_28.html">Зайчики:)</a><br />
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(175, 192, 227, 0.230469); -webkit-composition-frame-color: rgba(77, 128, 180, 0.230469); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875);">Я не знаю як це все робиться, але моєму захопленню немає меж:)</span><a href="http://http//migrushki.blogspot.com/2012/09/blog-post_28.html"></a><br />
Молодчинка!!!<br />
Ну і, звичайно, пощастило донечці Маші, адже не у кожної дитини є іграшка, зроблена маминими ручками!<br />
<br />Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-47437419374419996872012-10-04T01:05:00.000-07:002012-10-04T21:58:21.649-07:00ТіньПерейшла на іншу сторону вулиці -спеціально- щоб без страху спостерігати за ним, повторювати його рухи, вгадувати його думки, дихати як він, йти поруч, але непомітно.<br />
<br />
<i>Щоб зацікавити людину, потрібно повторювати її рухи - тоді вона обов'язково зверне на тебе увагу. Так принаймні запевняли її в одній із прочитаних книг. Вона багато читала, багато думала, але кохала вперше...</i><br />
<br />
От зараз можна посміхнутися йому, злегка схиливши голову. Він не бачить - саме чимось дуже зайнятий. Чудово, просто здорово, що існують такі довгі вулиці. Можна йти так до безкінечності. Вона так йшла б годинами. Просто він кудись поспішає... Поспішає, напевне, до свого кохання. Він не може бути самотнім. А поки що вона може йти і подумки говорити з ним, розповідати йому про кожний будинок, кожне дерево.<br />
<br />
<i>Здається, саме по цьому маршруту вона ніколи не проводила екскурсій і майже нічого про неї не знає. Сором!!! Адже це їх вулиця. Це вулиця її кохання. Ця вулиця щодня дарує їй прогулянки з коханою людиною! Обов'язково завтра прочитати все, що тільки знайде з історії однієї вулиці...</i><br />
<br />
До втрати себе дивитися в ці очі... Вона не бачить виразу його обличчя, але вона його знає. Знає, що зараз в його погляді терпкий сум, задума. Чим викликаний такий його настрій? Проблеми на роботі? В особистому житті? Їй не судилося цього знати і допомогти не судилося. Провів рукою по волоссю. Засміялася... бо теж автоматично поправила зачіску. От і стала тінню.<br />
<br />
<i>Здається, це Симоненко писав про тінь. Гарно писав...
Де ж моя тінь?
Тиха, сіренька, на мене схожа,
Завжди зі мною ходила тінь -
Жити без неї не можу,
Ніби дерево без корінь.
Там тінь втекла. Я ж не втечу ніколи від тебе.</i>
Сьогодні вона черговий раз дізналась, що він закоханий. Хоча вона це знала давно, але намагалась не пам'ятати. Навіщо затьмарювати свої почуття? Хай хоч в думках він буде тільки з нею, тільки її. Головне бути непомітною для нього, щоб ненароком не завадити його щастю.
<i>Цікаво чи можливо на відстані силою думки доторкнутися серцем до коханої людини? Де про це можна прочитати? Езотерика? Терміново поїхати на Петрівку і закупити всю можливу літературу.</i>
Скільки не буде вона обіцяти, що це востаннє вона йде так з ним, все одно завтра все повториться знову. Знову будуть ті самі думки. І, не дивлячись на щастя, яке отримує від цих безглуздих прогулянок з ним, вона роз'ятрює собі рани його спокоєм і байдужістю. Як він може бути таким спокійним, коли його тінь страждає???
<i>Десь вона чула, що йод лікує рани. Вона нічого не тямила в медицині. Душевні також? Завтра потрібно випити йоду. Можливо зменшить біль.</i>
Він йшов по вулиці і озирався - шукав поглядом її. Адже саме заради неї ходив на ці дивні і незрозумілі прогулянки. Просто знав, що тільки так може бути біля неї. Її ніде не було.
<i>"Я тебе кохаю! Я не можу без тебе!" Він не знав, що ще сказати. Він просто вперше так кохав і він читав так мало книг. Але був готовий перечитати все аби тільки наблизитись до неї, доторкнутись їі волосся, зануритися в бездонні очі.</i>
Він знав, що в неї сумні очі і легка усмішка, хоча звідси й не видно її обличчя. Але він це знав. Йому так подобалась їі усмішка - вона тоді так мило схиляла головуі не бачила як він не може відірвати від неї погляду.але чим викликаний цей сум? Невже у неї теж є проблеми? Йому до крику хотілося вберегти її від негараздів.
<i>Вони тінь один одного. Жаль. Адже їі напевно хтось чекає. Це саме до нього вона поспішає кожного дня, а він як тінь біжить за нею. Усе б на світі віддав, щоб ця вулиця не закінчувалась. Вона не може бути самотньою. А він кохає її.</i>
Після прогулянки доведеться повернутись додому, телефонувати подрузі... не може назвати їі дівчиною, своєю дівчиною. Все набагато прростіше - вона не проти, а він не може бути самотнім. І знову доведеться дивитися в ці чужі очі... Життя для нього парадокс, сумний парадокс. Знову чужі очі віддалять його від кохання.
<i>Завтра обов'язково прочитає все про цю вулицю. Підійде до неї і скаже, що кохає, а потім розповість про кожний будинок, про кожне дерево. Це повинно їй сподобатись. Адже це вулиця його кохання. Його кохання до неї.</i>
А завтра він вперше йшов без неї. Її не було ніде. І вперше він відчув, що в нього болить...все! Напевно так болить душа (він мало що тямив в медицині). І, звичайно, не знав чим лікують рани.
<i>...Біг чоловік через сонні луки,
Вибився з сили від голосінь.
Тенером, повним черствої муки,
Допитувався:
"Де ж моя тінь?
Тиха, сіренька, на мене схожа,
Завжди зі мною ходила тінь -
Жити без неї не можу,
Ніби дерево без корінь"...</i>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com3tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-622366348345384962012-10-03T10:38:00.000-07:002012-10-10T04:50:32.091-07:00Для моєї любої хрещениці-школярки<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">"Женька, ну ми всі чекаємо, не дуркуй, виходь. Там уже ж усі на..." Під вікнами гучно затріщали гілки і речення обірвалось. Зате пролунали різні непристойності. "І врешті-решт Женька, як знаєш, але щоб не верещала, що страшно йти самій і тебе ніхто не почекав". </span><br />
<div><span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">А вона навіть толком не чула тих слів, сиділа вся причепурена і вже сто тисячний раз рум'янила щоки.. Руки щось робили, очі дивились у своє відображення, а серце, мозок, чи то все в сукупності душа, були десь далеко. Далеко у спогадах. До неї ще досі повністю не дійшов сенс слів, що сказала однокласниця. Але уже практично достеменно вона знала, що життя втратило будь-який сенс. Назавжди. </span></div><span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"> </span> <br />
<div><span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"><br />
</span></div><span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"> </span> <br />
<div><span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"><i>За вікном пахло осіннім димом, що відбирав у осені останні її прояви - пожовкле листя. Женька з Наталкою забігли за школу і присіли під іі стінами, заховавшись у зарослях чайної рози. Вони частенько сюди ховались під час перерв, щоб зіпершись спинами на могутній камінь рідної школи, побути хоч трохи в тиші, у своїх мріях, дівчачих теревеннях ні про що і про все на світі одночасно. Інколи вони не помічали як пролітав час і потрібно було поспішати на урок, а інколи розуміли, що поспішати вже нема й сенсу. Сказати що вони були подругами з першого класу- це означало б нагло збрехати, адже Наталка прийшла до них лише в 5 класі і до 7 класу вони якось не перетинались так щоб дуже сильно. Женька не любила ні до себе лишньої уваги, ні сама ніколи не проявляла такої уваги до інших. Вона була більше спостерігачем, співпереживачем і ще уміла дуже гарно вислуховувати і втішати, але й то тільки коли просили. І за це їі любили практично всі однокласники. Ну любили це сильно сказано, але явного негативу в її бік ніколи не спостерігали. Вона не дружила проти когось, вона товаришувала з усіма. Та й не потрібні були їй якось дуже близькі друзі. А у класі десь 8 Женька раптом зрозуміла, що новенька якось агресивно забирає в свою сторону симпатії спочатку дівчат, потім хлопців, потім старшокласників і якось у такій погоні за увагою і охами- ахами в свою сторону, Наталка сильно образила Женькиного друга, за якого вона могла і волосся вирвати. Адже це був друг її дитинства, а це куди більше ніж друзі по школі. І на превеликий жаль, у неї було лише три друга дитинства, тому за них вона стояла горою. Наталка знала, що Женя може допомогти загладити вину перед Дмитром і тому практично вперше у них відбулась розмова сам на сам, без інших однокласників. І якось в розмові, слово за слово, дівчина побачила в Наталі людину, якої їй не вистачало. Насамперед подруги-дівчини, адже три її друга були хлопцями і в старших класах з ними абсолютно стало неможливо спілкуватись. Вони або говорили постійно на тему "дівчат-мотоциклів" або ганяли вечорами по чужим садам- баштанам забави ради і завжди Женя потрапляла з ними у всілякі халепи, які не личили дівчачій репутаціі. Звичайно, у такій дружбі були і свої переваги, але зараз не про це. І от Наталка говорила і говорила, а Женька сиділа, дивилась своїми відкритими очима і не могла повірити, що вона раніше ніколи не замічала цю дівчину, не замічала її доброго серця, веселої вдачі. І так захотілось мати таку подругу, мабуть, більше ніж п'ятірку з контрольної по фізиці. Тим більше, що завдяки старанням все тих же горе- дружків, 5-кою там і не могло пахнути. От чого ця історія ніяк не йде з голови?.. Тут можна сказати, вперше в житті вона знайшла подругу, а в голові все крутиться історія тижневої давнини про яку можна було б і забути. Тим більше доказів провини їх компанії не було, міліція за ними не приїжджала, так що можна б сміливо її викреслити зі своєї пам'яті. Але це було нереально, адже село є село і якось усі знали все і навіть трохи більше. </i></span></div><span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"> </span> <br />
<div><span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"><i>Як завжди ввечері ці троє остолопів примчалмсь один поперед одного на своїх велосипедах під будинок Женьки, переполошили своїм гудіннями і криками всіх сусідів. І от навіщо так репетувати і здіймати такий галас, якщо вона й так знала, що кожного дня о 8 вони приїжджали до їі двору? Уже стільки разів казала, бо набридло потім вислуховувати від противної сусідки з другого поверху їдкі зауваження і повчання. Так ні.. Вони за своє, хлопчиська. Як завжди вони стояли під Женіним двором, як завжди теревенили про всякі дрібниці, як завжди хтось обов'язково здіймав пилюку носком кеда, як завжди реготали. І якось це зазвичайність крутилась у всіх, всім було зрозуміло, що якось затягнулось усе, нічого не змінюється, але не знали що змінити і вже хотіли розходитись, коли почувся неймовірний тріскіт, спалахнули яскраво-червоні вогні і полетіли з неба на землю і все це в 10 кроках від компанії, інстинктивно всі розсипались в різні сторони, все стихло і лише чулись десь вдалині тупотіння кількох пар ніг і все, тиша і абсолютна темрява. Женя стояла як вкопана і не знала куди їй бігти і що робити - вона й так була в своєму дворі, тому кудись бігти було б дивним, тому трохи прийшовши до тями, вона оглянулась навкруги - темрява. Вона була повсюди - на вулиці, по дворах, по будинкам. Хм, як це все дивно, але висновок напрошувався сам - зникло світло. І тут в голові Женьки в один момент пронеслась чітка картина того що сталось. Ось вони всі стоять як звичайно, розмовляють, ось підійшов сусід Сергій, якого в черговий раз випустили з дитячої кімнати міліціі на чесне слово, ось її друг Андрій гасає в пошуках пригод, періодично залазить на дах підсобних приміщень і намагається підскочити і дістати щось.... Цікаво що? Знову пропав з поля зору. Ага, з'явився і несе в руках якесь поліно і проволоку, обмотує поліно проволокою, залазить на дах і десь в цей момент увагу</i> <i>привернули незрозумілі феєрверки і все. І тут страшна догадка промайнула в голові, все, картинка склалась. Женя згадала, що саме над тим дахом проходила лінія електропередачі (щось надзвичайно потужна) і саме їі перемкнув Андрій своїм винаходом і саме тому тепер все село в темряві (але що саме страшніше, не тільки село, а піврайону і полагодять це не дуже швидко і влетить за це не масштабах сім'ї... Оййойой). До таких висновків поступово дійшла вся компанія і через деякий час всі зібрались на попередньому місці дислокації і було прийнято рішення придумати загальну історію, яка б відвела всі підозри від них. Особливо в цьому було зацікавлено дві особи - Андрій, бо все таки вина абсолютно його, всі інші йшли просто як свідки та Сергій, який хоч і проходив мимо, але цього разу навряд чи в кабінеті дитячої міліції йому повірять, що це не він таке втнув. От саме таким чином і потрапляв цей невезучий парубокдо рук правоохоронців. Всі інші просто допомагали розробляти версії. І хоч все було продумано до дрібниць, але село в плані розповсюдження інформаціі страшне явище. Ні, коаще так - СТРАШНЕ ЯВИЩЕ! Буквального наступного дня у всього села була своя версія, були достеменно відомі всі учасники "марзелонського балету". І ще одна особливість передачі інформації в селі - від будинку до будинку з'являлись нові подробиці, обростала історія просто на очах неймовірними деталями. А саме прикре, що через пару днів по фізиці була контрольна і практична частина була пов'язана з електропередачею. Ох, тут уже й вчитель і однокласники назнущались і накепкувались. Особливо з Женьки - дуже всім було радісно, що нарешті і вона кудись та вляпалась.</i></span></div><span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"> <i></i>></span> <br />
<div><br />
</div><div><b>Мда...Що тоді довелось пережити. І знову Наталка була поруч, знову думки перенеслись в сьогодення. І тільки зараз дівчина розридалась як дитина, бо зрозуміла, що втратила дуже близьку людину і не знала як тепер себе вести з нею- ігнорувати не вийде, спілкуватись відсторонено теж не варіант. Все таки "цікву новину" вона почула не з вуст самої подруги, а донесли "добрі люди", тому єдиним правильним рішенням було просто запитати винуватицю напряму і потім все само якось і вирішиться. Наталка скаже правду, адже знає вона (єдина з усіх) як давно і як палко Женя кохає Павла. Та й Павло ніби не такий байждужий - і після уроків доводить дівчину мало не до будинку і портфель несе і на хлопців не звертає увагу, які біжать позаду і постійно улюлюкають (хоч і здорові дядьки вже). І в школі постійно крутиться поблизу на всіх перервах (якби навчались в одному класі, то, мабуть, би й сиділи разом). І саме головне, самий більший показник для Женьки, кожної дискотеки на останній "мєдляк" її запрошував саме Павло, не хтось з її дружбанів, а сам Він. Для неї чомусь був пунктик, що останій танець танцюють з коханими. Але словами ніхто ніяк не позначав свою позицію- все було так добре і якось так завуальовано-таємниче, що Женя навіть думати боялась заговорити з ним про почуття. А всі свої слова про кохання, адресовані Павлу, вона сказала Наталці. </b></div><div><b>І тепер, як грім серед ясного неба, до неї доходять чутки, що Павло і Наталка зустрічаються.... Зустрічаються. От як так може бути швидко? Вчора ще не зустрічались і словом не видала себе подруга, а сьогодні вже пара? </b></div><div><b>На дискотеку йти не хотілось, але дуже хотілось все поскоріше вияснити і якщо все це правда, то прийти лягти і вмерти сьогодні, а не відкладати це на завтра. Принаймі у неї буде вдосталь часу навмиратись, а в понеділок вона вже почне нове життя. Інакше два вихідних дня вона не витримає в невідомості. А бігти просто так до Наталки на "розборки" не дозволяє гордість. Отак. Сьогодні або.... Ні, без всяких "або" - сьогодні.</b></div><div>Як і думала, на дискотеці були всі. І Павло і Наталка. Що збентежило Женю, так це якийсь незнайомий вогонь в очах коханого, ніколи вона його таким не бачила. Хотілось пошвидше добігти до подруги, схватити за руку і поговорити віч-на-віч. Але не встигла, до неї щасливезний біг Павло і порівнявшись мало не збив з ніг. Він щось говорив і говорив, казав що теж дурень, а вона нічого не розуміла. Через хвилину перед очима Жені звідкись виник папірець акуратно списаний каліграфічним почерком подруги. Букви стрибали, виливались у фрази. Стоп! На десятій фразі до неї дійшла вся жахливість ситуації. Лист був написаний Наталкою, але Женіними словами. Швиденько сконцентрувавшись, Женя нервово почала читати, в голові пронеслось сотні думок, а лист все не закінчувався. Значить, Наталка зрадила ії, вкрала почуття, а Павло вважає просто другом, раз ділиться з нею такими щасливими подіями в своєму житті (це ж треба, а вона стільки часу була впевнена, що він не байдужий до неї). Сльози навертались на очі, образа почала оселятись в їі душі. Нарешті дочитала до фінальноі фрази "Я тебе кохаю" і розридалась, бо внизу стояв підпис "та дурепа, що ніяк не може тобі зізнатись. Женя"</div>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-13536722597925617202012-10-02T11:46:00.000-07:002012-10-05T10:28:18.226-07:00Детство<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"></span><br />
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">Сегодня хочу поделиться с вами своими мыслями на тему материнства)</span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
</span>
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">Для меня быть мамой - это начинать каждый день с улыбки. Мой ребенок, не смотря на то что еще совсем кроха, учит меня смотреть на мир детскими глазами, учит меня улыбаться ему в любую погоду и в любом настроении, учит меня проживать каждый новый день с восторгом, с влюбленностью в жизнь. Учит делать невероятно простые открытия, учит по-новому смотреть на старые вещи. </span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
<div>
Мне не тяжело быть мамой, мне это интересно. У меня появилась уникальная возможности попасть обратно в детство (с которым я еще не совсем попрощалась:)). И мне так хорошо от этого, так тепло и так надежно. Я не хочу взрослеть полностью, я не хочу забывать запретно-сладкий вкус снега, не хочу верить, что Деда Мороза не существует, не хочу забывать все те трепетные, волнующие моменты, когда узнаешь что-то новое и самое главное, я хочу оставить в своем сердце неоспоримую веру в то, что нет ничего невозможного. </div>
<div>
А еще материнство не только на уровне ощущений и слов возвращает в те сказочные времена, а и на деле:) Я без всяких угрызений совести могу себе позволить многие любимые забавы - поплавать в песке, повисеть вверх тормашками на детской лесенке, слететь с горки на животе, побегать по лужами и обязательно топнуть ногой посильней, чтобы брызги подлетели высоко-высоко (и ничего, что потом полные сапоги воды), бегать до упаду за бабочками, собирать листья и делать осенние венки, пускать мыльные пузыри, лежать на траве и наблюдать</div>
<div>
за самолетами, птицами, жучками, терять счет времени, укутываться пледом и читать сказки... </div>
<div>
<br /></div>
<div>
Я люблю быть мамой, я люблю быть мамой своего чудного малыша. И тут можно долго спорить, кто кому дарит жизнь:)</div>
</span>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com3tag:blogger.com,1999:blog-6378035389884962813.post-31085995098865689072012-09-29T05:47:00.001-07:002012-09-29T06:10:44.354-07:00Как я здесь оказалась:)<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"></span><br />
<div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;"><div>
Все детство, юность я писала..... Писала в тумбочку, в очень глубокую тумбочку, которая стояла в самой дальней темной комнате, куда никто никогда не заходил. Ну не верила я в себя, не верила. Иногда мама меня заставляла что- нибудь вытащить и отнести на очередной конкурс юных дарований. Носила. Принимала участие. Получала призы. А самое главное опыт. </div>
<div>
А потом я перестала писать. Нет, желание было и даже писалось немного, но было (и есть????) очень противное, ненужное и разрушительное чувство, качество - очень-очень я в себя не верила, НЕ ВЕРИЛА. </div>
<div>
А потом в моей жизни появился самый лучший человечек, самый лучший друг - мой любимый муж. И я поняла одну важную вещь - я люблю писать, очень люблю. Но чтобы писать хорошо, это нужно делать постоянно, постоянно работать, совершенствоваться. И только потом судить себя, критиковать и верить или не верить. Надо творить, делать то, что любишь больше всего и работать-работать-работать. </div>
<div>
Спасибо тебе, дорогой, за то, что практически не читая моих работ, ты вернул мне веру в себя и вернул меня моему любимому занятию) цем</div>
<div>
А я буду трудиться и совершенствоваться, чтобы не самой себя оценивать. Чтобы писать, нужно выписаться как говориться. </div>
<div>
<br /></div>
<div>
Пару лет назад я заводила блог, но тогда в моей жизни произошло много перемен, очень хороших и радостных и я на время забыла о всех своих творческих начинаниях (заброшен был не только блог, но и вязание, вышивание крестиком, игра на балалайке и т.д. (шутка). Действительно, было много различных желаний применить свои силы в чем- то новом, интересном. Хотелось узнавать и открывать новые техники, расширять горизонты. НО! Произошло самое главное событие в моей жизни - я стала мамой маленького чудного мальчика и на 1,5 года окунулась в эти радостные хлопоты. А сейчас я понимаю, что прежние желания никуда так и не исчезли, волнуются они во мне, рвутся наружу. Хочется что-то делать, делиться своими позитивными эмоциями и конечно же в первую очередь хочется писать.</div>
<div>
<br /></div>
<div>
Вот поэтому я и здесь</div>
<div>
Вот поэтому и создан этот блог</div>
<div>
Вот поэтому я надеюсь, что вам здесь будет уютно!</div>
<div>
<br /></div>
</span></div>
<span class="Apple-style-span" style="-webkit-composition-fill-color: rgba(130, 98, 83, 0.09375); -webkit-composition-frame-color: rgba(191, 107, 82, 0.496094); -webkit-tap-highlight-color: rgba(26, 26, 26, 0.296875); -webkit-text-size-adjust: auto; font-family: Noteworthy; font-size: 18px; font-weight: bold; line-height: 24px;">
</span>Anonymoushttp://www.blogger.com/profile/11169174012495049739noreply@blogger.com3