Осінь

Я дуже люблю осінь (я її  завжди любила). Насамперед, за її кольорове розмаїття - око відпочиває, душа насолоджується, а серце перебуває в якомусь передчутті чогось хорошого. І все це пронизано таким вселенським спокоєм. Враження, що час завмирає. Дуже довго я намагалась розібратись чому у мене таке відношення до цієї пори року і знаходила лише єдине пояснення - тому що у мене день народження восени, а це завжди море позитивних емоцій (час масових подарунків):)
 А вчора я зрозуміла ще дещо - у осені жіноча суть! Така ж загадкова і незбагненна, інколи по-весняному свіжа, по-літньому тепла і по-жіночому мінлива. Ось здавалось ніби радує теплом, легкістю, веселістю, а через мить плаче дощиком і відлякує холодом. Ну чим не жінка?:) І відразу  проникаєшся якоюсь жіночою солідарністю і не ображаєшся на неї, на всі її капризи)
А ще я люблю цю пору року за те, що вона дарує дуже важливе розуміння - жити потрібно сьогодні, тут і крапка. Адже завтра може вже бути зовсім інакшим. Як і вийшло на цих вихідних. В неділю ми провели чудовий день в родинному колі - мій чоловік став хрещеним батьком маленького хлопчика, що задало основний тон нашому дню, зробило його більш урочистим і святковим. Ми прогулялись сповненими осінніми запахами троянд і опалого листя вуличками Печерську. Познайомили синочка ще з одним цікавим історичним районом улюбленого міста. А я знову згадала студентські роки (такі прекрасні часи), коли в будь-яку погоду раз на тиждень (а то й два) ми з моєю подружкою бували на Печерську, на території Києво-Печерської Лаври (там знаходиться історична бібліотека). В читальному залі тиша, шелест сторінок, за вікнами така ж чудова запашно-золота осінь, і лише зрідка тиша полохливо зривається мелодійним передзвоном, що лунає з дзвіниці. І гріх у таку погоду користуватися транспортом.... Виходимо і йдемо під стародавнім муром Лаври, заходимо в парк Слави, а потім до Арсенальної (а якщо "душа вимагає свята", то й до Майдану через низку рясно роззолочених, багряних парків. І тільки те й робиш, що встигаєш вдихати особливі осінні аромати - уже й не літні, але ще й не зимові. Особливі такі аромати, наповнені стиглістю, гірчинкою і трохи ледь відчутною прохолодою.
 Чомусь тільки восени я схильна до спогадів, до спогадів, що лоскочуть душу і розливаються по тілу терпким смутком за тим, чого вже не повернути... Лише восени живуть ці спогади юності, забарвлені переживаннями, що притаманні лише їй - перша закоханість, нерозділене кохання, розуміння того, що все життя попереду і, звичайно, здатність дивитися на все через рожеві окуляри:)

Прогулялись ми Печерськом нашим сьогоденням, щасливі від того, що разом. Кожен у своїх спогадах - думаю, що мій чоловік теж здійснив під час цієї прогулянки подорож в минуле і полюбив цю осінь ще більше за те, що є в нього сьогодні (потрібно запитати, до речі). І здавалось, що так буде завжди - останнє осіннє тепло, тривожні солодкі спогади, запах троянд, безхмарне високе блакитне небо і сонячна посмішка крізь листя дерев. Осіння ідилія.      
А завтра пішов дощ, по-осінньому холодний і з пронизливим вітром. Наче й не було вчорашньої домовленності з осінню про тепло назавжди. І знову так гостро пронизує думка - потрібно радіти кожному дню і насолоджуватись кожним моментом і не ображатись на Осінь за її непостійність. Адже вона по своїй суті справжня Жінка і її можна прийняти або не прийняти, любити або ненавидіти, оспівувати в піснях або повністю ігнорувати. Але її неможливо змінити....