Моє покликання

Позгадувала  своїх вчителів, наставників і взагалі людей, які зустрічались мені на життєвому шляху і чомусь вчили. І дійшла одного висновку - класні у мене були вчителі. І декого мені дуже сильно бракує, бо в деяких питаннях я залишилась на півдорозі. Неприємне таке внутрішнє відчуття, коли знаєш, що можеш більшого і хочеш більшого та не розумієш як до цього дійти.

Інколи я ставлю собі запитання "чи знайшла я себе?" (мається на увазі в професійній сфері). Інколи я можу дати чітку відповідь, а інколи гублюсь і розумію, що ще в пошуках. В такі моменти згадую своє археологічне дитинство. Так сталось, що мій батько був археологом і самі ранні роки свого життя я провела в різноманітних експедиціях (так як мама їздила за своїм чоловіком і возила мене з собою). Одного разу так і осіли неподалік однієї з визначних пам'яток археології світового масштабу (але тут парадокс - масштаб світовий - кожного року тисячі іноземців в блаженному екстазі, здіймаючи руки догори, бігали навколо пам'ятки, а місцеві жителі нічого надзвичайного не вбачали, інколи напаки то розбивали, то розкрадали). Іноземним і свідомим українським науковцям було все важче на це дивитись і все рідше вони приїжджали (іноземці, бо не бачили сенсу битися головою об стіну, адже вони неодноразово пропонували побудувати хоча б якийсь малесенький музей аби захистити від місцевих вандалів таку цінність, було навіть кілька осіб, які готові були родбити цена власні кошти. А українські науковці, бо йшли важкі 90-ті і коштів віділялось все менше і про комплексне дослідження не могло йти й мови). Щось у мене завеликий ліричний відступ вийшов...

Так от, це одвічне питання "бути чи не бути?" переслідувало мене ще з тих босоногих часів. Кожного року, я старанно відпрацьовувала свою експедицію (прошу не плутати з експлуатацією дитячої праці. Мені хоч і було тоді з 4 до 12, але мені було цікаво бути археологом і робити якісь відкриття). В більш юному віці я старанно сиділа на виділеному мені квадраті і як вчили старші колеги старанно шар за шаром знімала культуру і якщо до чогось доривалась, то старанно, обережно розчищала і дуже раділа новій знахідці:) єдине, що засмучувало - як правило, садили мене на такі квадрати, котрі були подалі від можливих цінних знахідок (самі розумієте, дитина хоч і старанна, але страшне і інколи некероване і непередбачуване явище). Років в 6 я це вже прекрасно розуміла і тому потроху образа почала пускати в мені корені, адже я так старалась і так хотілось хоч на сантиметр приблизитись до відкриття всього мого життя (чесне слово, з фантазією у мене все добре було і я не раз бачила як мене нагороджують всіма можливими преміями за неоціненний внесок в історію людства. Але я працювала на віддалених ділянках розкопу). Тоді ж я уяснила ще одну річ - якщо чогось дуже хочеш, потрібно дуже сильно цього захотіти. В один із днів я так сильно захотіла отримати довіру досвідчених археологів, що відрила зуб маленького мамонта. Знахідка не мала якогось надзвичайного значення, але те з якою вправністю і обережністю я відчистила і дістала свій трофей ( нічого не відламавши і не розколовши.. все таки зуб пролежав кілька десятків тисячоліть в землі), не залишив байдужими моїх наставників. В той же щасливий день мені виділили квадрат, який прилягав до САМОГО ЖИТЛА! (йдеться тут про житло з кісток мамонтів). Правда забрали шпатель і дали маленьку щіточку більше схожу на пензлик (ну ви самі розумієте чому - дитина і все таке...). І кожного року біля прощального вогнища, одна з керівників збірної іноземної експедиції, Ольга Софер запитувала: "ну що, будеш археологом?" і вже тоді, незважаючи на те що цю справу я любила всім серцем і просто жила кожним днем своїми мамонтами (це вам не якимось там тараканами..) я відповідала :"ні" чим дивувала всіх, адже не було ні в кого сумнівів щодо моєї професії в майбутньому. Починались довгі випитування чому і як так. А я сама не знала і сама собі дивувалась, як же це так???? А потім, уже коли я стала студенткою історичного факультету, я знайшла відповідь. Просто на свій превеликий сором я не знала про науку, яка стане для мене чимось більшим ніж просто наука, вона стане для мене моїм внутрішнім світосприйняттям, моїм станом душі. Тоді в дитинстві я про неї не знала, але відчувала, що мені хочеться бути польовиком, бути в експедиціях, але не археологом. А ким? І от уже лише!! в університеті я познайомилась з Етнологією. На жаль, в школі не було такого предмета. Але я розумію звідки було у мене розуміння того, що щось таке є. Справа в тому, що моя мама вчитель української мови та літератури дуже любила збирати фольклор і врешті-решт їй вдалося "вибити" пару годин факультативних занять, як вона називала, українознавства. Звичайно, все це було на містечковому рівні, своїми силами і своїм баченням, але в її класі з часом було зроблено міні-музей української старовини (експонати в якому не просто стояли гамузом, а були інстильовані у вигляді української хати з двором - місця займало чимало, але я годинами могла розглядати кожен предмет), було зібрано багато фольклорного матеріалу - пісень, оповідань, звичаїв, обрядів. На основі зібраних матеріалів, мама розробляла сценарії і влаштовувала інсценівки обрядів життєвого і календарного циклу за участі своїх учнів. Я досі пам'ятаю і українське весілля, на яке прийшло дивитись практично все село (і старі і малі) і старше покоління підспівувало весільні пісні і було таке враження, що це не театралізоване дійство, а справжнє, бо глядачів не було, всі були учасниками. І свято Маланки, коли ми всі ряжені від хати до хати водили Козу. Було і нам цікаво і людям. І свято Калити, Різдво, Обжинки. Мені це подобалось, але тоді я не знала, що це частина Етнології. 

І нарешті в університеті я вже мала змогу прослухати низку професійних, розгорнутих спецкурсів від кращих викладачів. І, навіть, більше - я продовжила навчання в аспірантурі і продовжила займатися улюбленою темою. І я була однією з самих щасливих людей. Але потім так сталося, що аспірантуру я закінчила, але не захищала дисертацію. І досі для мене ця тема ще відкрита і я не можу розібратися в собі чому на той момент я так вчинила та й пост не про те. А про те, що в моєму житті був певний період, коли моя любов до експедицій і улюблена справа зійшлися. Етнологія - це не суто теоретична, кабінетна наука. Це наука в якій досить місця для "поля". Як говориться "мечта поэта". Як на мене, то дуже коротким був період мого польового життя, але він був і на що я ще більше надіюсь, що він ще буде (хай тільки Данило трохи підросте). А буде точно, бо потрапляючи в будь-яке село, в мені прокидається небаченої сили бажання вивчити його і зібрати якомога більше польового матеріалу і ноги так і несуться в пошуках цінних респондентів:) 

До скорого побачення моє рідне "поле"!