Загубилась дитина

Раніше про зникнення дітей чула лише в новинах, а вчора це сталося в нашому дворі ( і емоції, які я пережила неможливо описати - страх, відчай, неймовірна тривога).... Про таке, навіть, страшно думати, а не те щоб переживати.
Та і власне сам день був занадто хорошим, щоб стикатися з чимось неприємним. І ось, гуляючи з Данилом і його друзями і їх мамами на дитячому майданчику біля будинку, ми побачили жінку, яка голосно когось гукала.  Мама загубила дитину! Я знаю, що багато б хто сказав, що як так можна і треба бути дуже уважним, але слова словами, а таке може трапитись з будь-ким. І , навіть, якщо і мама уважна і дитина слухняна. Можуть просто так зійтись зорі.... Чи мама стала більш спокійнішою, розуміючи, що дитина завжди слухняно чекає біля машини, поки вона вигружає з багажника сумки, і вже не поглядає щохвилини на чадо. Чи дитина, от саме в цей момент захотіла проявити самостійність і дійти додому раніше чим мама і порадувати ії цим досягненням або просто заховатись, щоб зробити мамі "встряску" і поспостерігати за реакцією. Якби там не було, але це дуже страшно(((((( серце просто обривається від таких думок, особливо, коли мама вже вдесяте оббігла навколишні будинки з нулевим результатом. Дорога поряд, чимало всіляких підвальчиків, закутків... Думки різні. Дуже хотілося допомогти і всі хто був на площадці почали видивлятись скрізь хлопчика, хоча даних було й не так багато... Вік та колір куртки  - все що встигла сказати мама, пробігаючи мимо нас. 
І ми його знайшли! Це таке полегшення. Спочатку я побачила хлопчика в куртці приблизно такого кольору, який щось намагався показати дівчаткам з нашого двору (хоч їм всього й років по 11-12, але вони відразу почали намагатись допомогти, а не відмахнулись). Так як куртка була трохи не такого кольору, то я якось подумала, що може це менший брат когось з них, але все таки вирішила уточнити ( і хай би краще на мене подивились як на ненормальну, але хоч би я була спокійна, що вияснила це питання). Поки ми з Данилом йшли до них, я молилась, щоб цей хлопчик виявися саме тою дитиною, яку так розпачливо шукала нещасна жінка. На щастя, так це й було!
Але тут виникла невелика проблема - на всі мої запевняння, що я знаю де його машина і мама, він все одно в мені бачив чужу особу, від якої хто знає чого можна очікувати. А особливо, коли я його намагалася відвести в правильну сторону, він стійко почав упиратися, бо був впевнний, що його дім в зовсім іншій стороні.... Залишалось одне - пошвидше вивести його на те місце, де хоч і здалеку, але було видно його маму, яка вкотре повернулась безуспішно до машини. І він побачив і побіг. Я тільки можу уявити ( і не дай боже, таке пережити в своїй реальності нікому) відчуття мами. Мама знайшла сина, син знайшов маму. І хай так буде з кожною загубленою дитиною. А ще було б непогано, щоб побільше було таких небайдужих дітей, як дівчатка з нашого двору. Могли ж вони побігти по своїм справам, відмахнутись, поглузувати. Я їм подякувала і по дорозі розказала, що вони щойно зробили дуже гарний вчинок, дуже важливий і можливо врятували життя. Вони повинні знати і розуміти, що не просто пережили пригоду, а допомогли людям.